Відчуття Божої присутності в житті - велика річ. І потрібна. Бо дарує спокій і впевненість. По-суті, Бог забирає велику частку наших скорбот та хвилювань. Коли впевнений у Божій дії - не журишся, що буде далі, як жити, де взяти, куди йти. Але так все не є. Бо хвилеподібно ми то наближаємося, то віддаляємося відТворця. Коли немає спокою в душі, здається, варто згадати про Бога. Але то не так легко, коли тебе просто розривають різні хвилі життя та спокуси. Тоді на допомогу приходить вдячність. Це те, може, останнє, що нам ще залишається, коли "втікає" відчуття присутності Бога. Згадати, що ми маємо, що було і що є, те добре, що сталося і стається в моєму житті. З останніх сил подякувати Богові. Коли після важкого робочого дня я домовляюся з дружиною йти на вечірню службу, буває дуже неприємно себе пересилювати й, замість додому йти голодному й втомленому до церкви. Але якось в маршрутці прийшла така думка: "Я ж їду до церкви, щоби подякувати!". Подякувати за те, що маю дім, куди після Літургії піду. Що зі мною до церкви йде моя кохана дружина й доця. Що хоч втомлений, але тільки тому, що їду з роботи, яка дає мені й сім'ї засоби до прожитку, і варто подякувати Богові, що я цю роботу маю. Для цього я й іду до Церкви. Вдячність - соломинка, яка витягує нас з хвиль суєти й втрати віри.
